Час від часу у кожного юриста-практика виникає ситуація, коли аргументувати свої доводи лише національним законодавством та правовими позиціями судів вищих інстанцій виявляється недостатньо. В таких випадках на допомогу правникам приходять позиції напрацьовані Європейським судом з прав людини, проте виходячи із специфіки даної міжнародної установи, і цього не завжди буває достатньо.
Мова в даній статті піде про застосування правових позицій та правових висновків Європейського Суду Справедливості (оф. наз. Court of Justice of the European Union). Не слід плутати дану установу з Європейським судом з прав людини, яка на відміну від останнього є судовою інстанцією виключно Європейського Союзу та покликана на забезпечення дотримання прав і свобод під час тлумачення і застосування установчих договорів Європейського Союзу.
В першу чергу необхідно розібратись, що взагалі можна використовувати та на які положення нормативних документів можна посилатись для обґрунтування своєї позиції у тій чи іншій справі. Для цього слід звернутись до національного законодавства, яке визначає чим саме сторона процесу може підкріплювати свої доводи і міркування.
Джерела права, які суди використовують для вирішення справи наведені в ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦПК України, ст. 7 КАС України, ст. 11 ГПК України, в Законі України «Про міжнародне приватне право» та Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Згідно положень наведених нормативних актів, джерелами права в Україні є:
- Конституція України.
- Міжнародні договори ратифіковані Верховною Радою України.
- Закони та підзаконні акти України.
- Акти органів місцевого самоврядування.
- Норми права інших держав (у разі визначення цього в міжнародному договорі та згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України).
- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї та практика Європейського суду з прав людини.
- Звичаї.
Хоча вищезазчанені норми позиціонують виключність переліку джерел права, багато дослідників приходять до висновку щодо умовності даного списку. Так, наведені джерела можна доповнити, в першу чергу, рішеннями Конституційного суду України, які є обов’язковими на території нашої держави згідно положень Основного Закону. Крім того, хоча Україна і відноситься до країн романо-германської правової сім’ї, в даний час бодай не кожне судове рішення підкріплюється правовою позицією Верховного Суду. Хоча, згідно чинного процесуального законодавства позиції суду вищої інстанції не є обов’язковими для виконання, та водночас ч. 6 ст. 13 Закон України «Про статус суддів і судоустрій» зобов’язує суди нижчих інстанцій враховувати правові позиції викладені в судових рішеннях Верховного Суду. Більше того, бувають непоодинокі випадки посилань судами на теоретичні наробітки вчених правників, тлумачні словники для визначення тих чи інших понять, etc.
Що стосується саме застосування практики Європейського Суду Справедливості, то в даному випадку необхідно проаналізувати роз’яснення Вищого адміністративного суду України, викладені в листі №1601/11/10/14-14.
Як вбачається з даного листа, Вищий адміністративний суд критично ставиться до застосування практики Європейського Суду Справедливості, оскільки такі рішення є обов’язковими тільки для держав членів Європейського союзу, проте в останньому абзаці листа зазначається: «…водночас, враховуючи європейський напрямок розвитку України та мету прийняття Закону України від 18 березня 2004 року № 1629-IV «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», а також початок дії Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, правові позиції, сформульовані у рішеннях Європейського суду справедливості, можуть враховуватися адміністративними судами як аргументація, міркування стосовно гармонійного тлумачення національного законодавства України згідно з усталеними стандартами правової системи Європейського Союзу, однак не як правова основа (джерело права) врегулювання відносин, стосовно яких виник спір».
Угодою про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, а також Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» визначена поетапна адаптація національного законодавства України до законодавства ЄС, зауважено, що належна увага повинна приділятися відповідному прецедентному праву Європейського Суду.
Основоположною нормою при визначенні характеру прецедентів Європейського Суду Справедливості буде ст. 153 Угоди про асоціацію яка визначає, що при адаптації законодавства, зокрема Директив ЄС, належна увага повинна бути приділена прецедентам Європейського Суду Справедливості. Відповідно до ст. 306 та 322 Угоди, якщо у спорі виникає питання щодо тлумачення положення права ЄС, і Сторони не змогли вирішити його шляхом прямих консультацій, створюється арбітражна група з представників Сторін Угоди яка повинна подавати до Суду Європейського Союзу прохання винести рішення із цього питання.
Отже, Україна має враховувати судову практику Європейського Суду Справедливості в тому числі при тлумаченні Угоди, а також Директив та іншого законодавства ЄС, які Україна зобов’язалася імплементувати у своє законодавство.
Окрім того, ще одним доводом необхідності застосування позицій Європейського Суду Справедливості в окремому судовому спорі може бути конституційно закріплений принцип верховенства права. Даний принцип не слід плутати з принципом верховенства закону, верховенство права є значно ширшим поняттям аніж верховенство національного законодавства в суверенній країні.
В Постанові пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначається, що відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.
Щоб довести необхідність застосування потрібного вам рішення Європейського Суду Справедливості через принцип верховенства права, необхідно також звернутись до самого поняття «право». Право – це засноване на уявленні про справедливість вид і міра належної поведінки, що встановлюється і охороняється державною. Тобто враховуючи те, що суд виносить рішення ґрунтуючись на внутрішньому переконанні, а також те, що серед джерел права визначених процесуальними законами не існує норм, які забезпечуватимуть правильний, справедливий і неупереджений результат в тій чи іншій справі, буде слушним і правильним використовувати наробіток провідної демократичної судової інстанції, такої як Європейський Суд Справедливості.
Щодо безпосереднього застосування такої практики судами слід відмітити, що найпоширенішим є застосування позиції у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office). Застосування саме цього рішення обумовлене тим, що в ньому найбільш чітко опрацьовано поняття «правова визначеність» та «обґрунтовані сподівання». Із останніх судових спорів даний прецедент застосував Верховний Суд у своїй постанові від 03.04.2018 по справі №818/399/17.
Крім того слід відмітити, що вказане рішення застосовується не тільки в адміністративному судочинстві, як могло здатися із вищенаведеного листа Вищого адміністративного суду України. Так, Вищий господарський суд України в постанові від 07.07.2015 по справі №910/10444/14, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій зазначив, що суди вірно звернули увагу на принцип юридичної визначеності описаний в рішенні Суду ЄС у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), а саме: принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов’язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов’язана з іншим принципом відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов’язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних та юридичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
Також досить вагомим і необхідним у застосуванні є рішення у справі Berlioz Investment Fund S.A. v. Directeur de l’administration des Contributions directes (Сase C-682/15).
Обставини справи полягають у тому, що у 2014 році податкова служба Франції надіслала Люксембурзькій запит, у якому зазначила, що шукає інформацію, чи мала право французька акціонерна компанія Cofima SAS на звільнення від оподаткування дивідендів. Зокрема, податкова Люксембургу надіслала запит компанії Berlioz з вимогою про розголошення інформації. Berlioz частково розголосила інформацію, проте відмовилася надати інформацію стосовно адрес та імен своїх учасників та розміру їх частки у акціонерному капіталі компанії. Позиція Berlioz полягала у тому, що інформація, яку вимагала розкрити податкова Люксембургу на вимогу податкової Франції не була «передбачувано релевантною».
В свою чергу, Європейський Суд Справедливості постановив, що правомірність інформаційного запиту залежить від того, чи є запитувана інформація «передбачувано релевантною» для цілей проведення податкової перевірки, тобто такою, що відповідає мірі відповідності отриманого результату бажаному. Іншими словами – чи задовольнить відповідь мету запиту, та чи буде доречна відповідь в призмі підстав, що спонукали до запиту.
Дана позиція є досить ґрунтовною для правозастосування в Україні при суспільних відносинах які виникають у сфері оподаткування, а саме при податкових перевірках та запитах контролюючих органів.
Главою 8 ПК України регулюються перевірки діяльності суб’єктів господарювання щодо дотримання податкового та митного законодавства. Перелік документів, які можуть перевірятися, зокрема, при документальній перевірці згідно ПК України де-факто має всеосяжний характер. Так, це документи передбачені пп. 75.1.2 п. 75.1 ст. 75 ПК України, ст. 83, 85 ПК України. Тобто, фактично фіскали мають право досліджувати при перевірці всі документи, які прямо чи опосередковано відносяться до податкового чи митного контролю. За таких обставин, часто бувають випадки, коли інспектори витребовують документи, які не відповідають меті перевірки, обґрунтовуючи це абстрактними нормами податкового законодавства.
Також до прикладу можна навести п. 73.3 ст. 73 ПК України, який передбачає отримання інформації контролюючими органами шляхом направлення письмових запитів. Такі запити мають містити підстави надсилання, тобто мету запитування, в призмі правової позиції у справі Berlioz Investment Fund S.A. v. Directeur de l’administration des Contributions directes (Сase C-682/15). Уразі якщо такий запит не буде містити мети направлення то у відповідності до абз. 5 п. 73.3 ст. 73 ПК України платник податків звільняється від обов’язку надавати відповідь на такий запит. Проте частіше за все контролюючі органи навіть при обґрунтованій відмові в наданні інформації чи документів, будуть впроваджувати подальші дії у вигляді позапланових перевірок для одержання необхідних ним документів, або інформації.
Підсумовуючи викладене слід наголосити, що і як при документальній перевірці, так і при запитуванні інформації позиція Європейського Суду Справедливості у справі Berlioz Investment Fund S.A. v Directeur de l’administration des Contributions directes (Сase C-682/15) буде додатковим аргументом у разі оскарження дій контролюючих органів до суду.
Олександр Щедров, юрисконсульт
липень,2018