В умовах воєнного стану Верховна Рада України та уряд приймають закони і підзаконні акти, які часто-густо суперечать між собою, строюючи так звані колізії.
Колізія у вузькому сенсі – це невідповідність однієї правової норми іншій у відповідній сфері правовідносин.
При податкових перевірках інспектори доволі часто, оперуючи неточностями положень Податкового кодексу України, тлумачать його на свій лад, як наслідок донараховуючи платникам податків відповідні зобов’язання.
Кожен платник податків має знати, що будь-які неточності, колізії чи туманне правове визначення відповідної норми ПК України має тлумачитись на користь платника податків. Це є презумпція правомірності дій платника податків.
Презумпція сформульована як принцип у статті пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 ПК України. Саме таким чином встановлено найвищий ступінь її імперативності. Крім того, презумпція також закріплена як спеціальна норма у п. 56.21 ст. 56 ПК України саме для цього виду правовідносин, що означає безумовне її врахування при вирішенні спорів, що регулюються означеною статтею.
Верховний Суд у постанові від 10.02.2021 у справі №380/671/20 надає таке тлумачення презумпції правомірності дій платника податків.
Суд вказує, що серед основних засад податкового законодавства передбачено принцип презумпції правомірності рішень платника податків, суть якого зводиться до того, що у разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, – рішення приймається на користь платника податків.
Сама юридична конструкція норми п. 56.21 ст. 56 ПК України дає підстави стверджувати, що презумпція застосовна не лише у ситуації прямої суперечності норм, але й у будь-якій іншій ситуації невизначеності в процесі правозастосування. Для її застосування необхідно і достатньо виявлення двох або більше альтернативних варіантів правомірної поведінки, обравши найвигідніший для себе з яких платник має почуватися захищеним від можливих негативних наслідків як з боку контролюючого органу, так і суду.
Вищенаведеною нормою охоплюються не лише очікування платника почуватися захищеним, а і відповідний таким очікуванням обов’язок вибору визначеного варіанту поведінки і контролюючим органом, і судом. При цьому тягар доведення хибності (відсутності правових підстав) обраного платником варіанту поведінки покладається законом на контролюючий орган.
Крім того, слід пам’ятати, що відповідно до ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Вищезазначений правовий принцип часто нехтується платниками податків, як дещо популістиний. У наш час платники здебільшого вважають, що саме податкова служба є монополістом у тлумаченні норм податкового права, і слово інспектора – закон. Уразі, якщо навіть в податковому законодавстві визначено деякі альтернативні підходи вирішення питання, на думку багатьох платників податків, правильним буде лише той, який вказується податковою, хоча і якщо інший варіант буде більш оптимальним для суб’єкта госопдарювання.
Водночас на практиці висновки податківців зроблені в актах податкових перевірок легко оскаржуються в судах лише з тієї підстави, що такі висновки зроблені на основі норм права, які вступають в колізію з іншими нормами чи актами, таким чином нехтуючи принципом правомірності дій платника податків.
АО “КАНОН”, травень, 2022 рік