Конституційне право на доступ до правосуддя

Конституційне право на доступ до правосуддя не є безмежним. Метою суду (правосуддя) є захист порушених прав, свобод та інтересів, належних безпосередньо особі, яка звертається за захистом (її суб’єктивних прав). Тому заінтересована особа має довести (а суд — встановити), що позивачеві належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких він звернувся до суду.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України, юридичні особи та фізичні особи – підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Ч. 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Таким чином захисту в судах загальної юрисдикції підлягають саме порушені права, свободи, або законні інтереси.

Отже, право особи на звернення до суду не є безумовним. Визначеними статтями передбачена можливість звернення до суду лише з підстав фактичного порушення права та/або інтересу особи.

Рішенням Конституційного суду України у справі №18-рп/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) регламентовано, що поняття “охоронюваний законом інтерес”, яке вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям “права”, треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і Законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.Конституційний суд України зазначає, що «охоронюваний законом інтерес» є правовим феноменом, який:а) виходить за межі змісту суб’єктивного права;б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних  і колективних потреб;г) не може суперечити і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

У постанові Вищого господарського суду України від 02.03.2017 у справі №910/12557/16 визначено, що вирішуючи спір, суд повинен надати об’єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Згідно постанови Верховного Суду від 08.07.2020 по справі №363/2968/16, суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб.Верховний Суд у постанові від 29.01.2020 по справі №320/6373/16 вказав, що звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів особи, тому вона має довести (а суд – встановити), що позивачеві належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду.

Відповідно до позиції Верховного Суду викладеної в постанові від 15.08.2019 по справі №1340/4630/18, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

П. 19 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 по справі №9901/283/19 визначено, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Окремо слід приділити увагу питанню наявності інтересу у особи, яка оскаржує індивідуальний акт органу влади.

Поняття акту індивідуальної дії розкривається у Інформаційному листі Вищого адміністративного суду України №781/11/13-10 від 01.06.2010.

Відповідно до абз. 5 п. 1.1. вищенаведеного Листа, головною рисою індивідуальних актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб’єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв’язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата – конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.

П. 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 по справі №9901/283/19 визначено, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.

 

АО “КАНОН”

січень, 2021р.

«Юридическое бюро «КАНОН»

– це юридична компанія, що надає широкий спектр послуг в галузі права.

Меню